Історична наука в Україні: відмінності між версіями

'''Історична наука'''&nbsp;— динамічна система знань про минулі події шляхом реконструкції та інтерпретації достовірних [[Історичне джерело|історичних джерел]]<ref name="ЕІУ">''Стельмах С. П.'' [http://history.org.ua/?termin=Istorychna_nauka Історична наука] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20150203143048/http://history.org.ua/?termin=Istorychna_nauka |date=3 лютого 2015 }} // {{ЕІУ|3| }}</ref>.

== Історична наука в Україні ==

Наприкінці 18 –&nbsp;— початку 19 ст. публікації з проблем української історії набувають якостей професійних наукових досліджень (у 18 ст. історичні розвідки писали переважно аматори –&nbsp;— канцеляристи, урядовці, військові та ін. –&nbsp;— на дозвіллі). Це було наслідком процесу [[Інституціоналізація історичної науки|інституціоналізації історичної науки]], зокрема створення університетів, які, поряд з [[Наукове товариство|науковими товариствами]], стали осередками дослідження історії, підготовки когорти професійних істориків. У [[Харківський університет|Харківському університеті]] (ств. 1805; нині Харківський національний університет), зокрема, працювали такі відомі вчені, як [[Крістоф-Дітріх фон Роммель|Х.Роммель]], [[Шад Іван Єгорович|І.Шад]], [[Кроненберг Іван Якович|І.Кронеберг]], [[Лунін Михайло Михайлович|М.Лунін]], [[Цих Володимир Францович|В.Цих]], які створили там ґрунт для появи харківської наукової школи істориків.

Визначною пам'яткою історіописання стала «[[Історія Русів]]». На жаль, її авторство залишається нез'ясованим і до сьогодні. Більшість дослідників вважають, що твір був підготовлений наприкінці 18&nbsp;— поч. 19 ст. Ймовірно також, що він пройшов кілька редакцій, останню&nbsp;— на поч. 19 ст. «Історія Русів» значною мірою вплинула на подальший розвиток укр. історіографічного процесу, заклавши нову традицію&nbsp;— розглядати козацтво та його гетьманів як осн. рушійну силу укр. історії, починаючи з 16 ст. Започаткування цієї традиції збігається в часі з поширенням романтизму в Європі й, зокрема, з популяризацією в укр. ун-тах ідей [[Йоганн-Готфрід Гердер|Й.-Г.Гердера]], [[Фрідріх Вільгельм Шеллінг|Ф.-В.Шеллінга]] та ін., головно нім.німецьких філософів та письменників.

На ґрунті духовного життя України, її к-рикультури, науки, літератури [[романтизм]] у 20–60-ті рр. 19 ст. постає як досить розвинене, самодостатнє явище. Однією з його характерних ознак став справжній бум зацікавлення укр.українськими нар.народними традиціями, фольклором, музикою, побутовою к-роюкультурою. Саме тоді було створено культ нар.народної пісні, яка сприймалася як «сховище народних думок та відчуттів» ([[Цертелєв Микола Андрійович|М.Цертелєв]]). Розгорнено широку кампанію зі збору та публікації пісенного фольклорного матеріалу з усіх регіонів України. В цей період з'являються перші історико-етногр.етнографічні збірники й розвідки М.Цертелєва, І.Срезневського (зб. «Запорожская старина»), М.Максимовича, харків.харківських романтиків А.Метлинського, М.Костомарова, а в Галичині розгортає діяльність «[[Руська трійця]]» (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький) та ін. В укр.українській історіографії з'являється окремий романтичний напрям, прихильники якого вважають, що суб'єктом істор.[[Історичний процес|історичного процесу]] (а відповідно й об'єктом пізнання історичного) є колективна особистість&nbsp;— народ, нація, зокрема укр.[[український народ]], нація українська,&nbsp;— що мають розглядатися крізь призму таких понять, як нар. дух, нар. характер, нар. душа. Разом з тим акцент робиться не на етнічних, а на соціальних вимірах суб'єктів історії.

З 1-ї пол. 1880-х рр. в центрі уваги істориків постає проблема селянства. В укр. історіографії виникає народницький напрям (див. [[Народницький напрям в українській історіографії]]), що стає домінуючим. У працях М.Костомарова, П.Куліша, [[Кістяківський Олександр Федорович|О.Кістяківського]], П.Чубинського, [[В. Б. Антонович|В.Антоновича]], [[Драгоманов Михайло Петрович|М.Драгоманова]], О.Лазаревського та ін. дослідників укр.український народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт істор.історичного процесу. При цьому наголос робиться на соціальній та побутовій історії укр. народу, який ототожнювався головно із селянством[[селянство]]м. На відміну від романтичної історіографії, в методології якої переважав емоційно-психологічний підхід до минулого, принцип співпереживання, розуміння, фантазії, методологія народницької історіографії орієнтується на «об'єктивні» факти. Дослідження соціальних та побутових аспектів істор. процесів, перш за все 17–18 ст., представники цього напряму проводили, дотримуючись принципів позитивізму (див. [[Позитивізм в історичній науці]]), що загалом відповідало тогочасним європ. тенденціям у розвитку істор. науки. Осередками народницького напряму були: час. «Основа» (1861–62), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1870-ті рр.), ж. «[[Киевская старина]]» на чолі з О.Лазаревським (1880-ті рр.). Його представники активно працювали в різних наук. т-вах (як, напр., у [[НТШ|Науковому товаристві імені Шевченка]] у Львові), часописах, археогр. та археол. комісіях, на університетських кафедрах історії.

Досягнувши свого апогею на поч. 20 ст., народницька шк. поступається провідними позиціями [[Державницький напрям в українській історіографії|державницькому напряму в українській історіографії]], який в основу істор. процесу поклав вивчення д-ви. Ґрунт для його появи заклали попередні напрацювання укр. істориків, а також сусп.-політ. процеси поч. 20 ст., коли актуальним ставало питання створення нової укр. державності.

== 20 століття ==

На розвиток укр.української історіографії на поч.початку 20 ст. особливий вплив справили праці [[М. Грушевський|М.Грушевського]], [[Єфименко Олександра Яківна|О.Єфименко]], М.Аркаса, [[Багалій Дмитро Іванович|Д.Багалія]], [[Вікентій Хвойка|В.Хвойки]], [[Яворницький Дмитро Іванович|Д.Яворницького]], [[Іконников Володимир Степанович|В.Іконникова]], О.Левицького, М.Слабченка, С.Ольденбурга, В.Бузескула, М.Біляшівського, Ф.Шміта.

Зокрема, М.Грушевський опублікував на той час кілька томів своєї 10-томної (незакінченої) праці "«Історія України-Руси"», в якій запропонував власні істор. реконструкції багатьох минулих подій, що стали визначальними для долі укр. земель. (Ця праця, незважаючи на застарілість низки її концептуальних положень, й сьогодні залишається найфундаментальнішим дослідженням з історії України від давніх часів до серед. 17 ст., а внаслідок загибелі багатьох використаних у ній документів з архівів Росії, Польщі, Швеції та ін. країн вона набула нині ще й статусу першоджерела.) Великий вкладвнесок у дослідження колонізації Слобідської України та Степової України зробив Д.Багалій.

Після утвердження в Україні рад.радянської влади умови для наук.наукової роботи в галузі історії докорінно змінилися. Як зазначав відомий моск.московський учений, керівник Комуністичної академії [[Покровський Михайло Миколайович|М.Покровський]], історія стала політикою, перекинутою в минуле. Хоча цей цинічний афоризм офіційно заперечувався, насправді він точно відображав зміст урядової лінії щодо історії та істориків протягом усього часу існування рад. влади та СРСР.

Однак поставити суспільствознавчі дослідження під ідеологічний контроль КП(б)У вдалося не відразу. Найвидатніші представники старшої генерації істориків зосередилися у [[ВУАН]] (нині Національна академія наук України) й продовжували працю-вати "«по-старому"». Це були спеціалісти з вітчизн. історії Д.Багалій, В.Іконников, О.Левицький, М.Слабченко, Д.Яворницький, сходознавці [[Кримський Агатангел Юхимович|А.Кримський]] та С.Ольденбург, античник В.Бузескул, археолог і етнограф М.Біляшівський, історик мист-вамистецтва Ф.Шміт. На поч. 1924 з еміграції повернувся М.Грушевський. Він став кер.керівником Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН і очолив низку секцій і комісій ВУАН істор.історичного профілю.

Тим часом 1921 в Харкові було утворено Ін[[Інститут марксизму-тленінізму|Інститут марксизму]], 1924 його перейменували в Ін-т марксизму-ленінізму. Істор.Історичний відділ цього ін-туінституту очолив виходець з Галичини [[Яворський Матвій Іванович|М.&nbsp;І.&nbsp;Яворський]]. Він не мав фахової істор. освіти, але це не завадило йому створити школу істориків марксистського напряму та написати кілька офіц. підручників з історії України. 1929 його обрали дійсним чл. ВУАН. Після цього він переїхав до Києва й фактично очолив історико-археол. від. ВУАН (голова від. Д.Багалій не залишив Харкова).

У ті роки науково-дослідна робота вже велася в обстановці політ.політичних переслідувань, які часом набували вкрай небезпечних форм. Характерною є доля проф.професора каф-рикафедри історії України Одес.Одеського ін-туінституту нар.народної освіти [[Слабченко Михайло Єлисейович|М.Слабченка]]. Він плідно працю-вавпрацював у галузі історії права та госп-вагосподарства Гетьманщини й Запорожжя 17–18 ст., був обраний 1929 дійсним чл. ВУАН, створив школу дослідників соціально-екон.економічної історії України. Але 1930 його заарештували за вигаданою органами держ.державної безпеки "[[Процес Спілки визволення України|«Спілки визволення України"» справою 1929–19301929—1930]], і для нього почалися десятиліття поневірянь по тюрмах і засланнях.

Не оминули репресії й М.Яворського. Після переїзду до Києва йому доручили створити принципово ін.іншу, ніж у М.Костомарова та в М.Грушевського, схему укр.української історії, що він вчасно і зробив. Однак запропонована ним схема не задовольнила ні його моск.московського шефа М.Покровського, ні кер-вокерівництво КП(б)У. Тому М.Яворського спочатку розкритикували молоді історики-марксисти на чолі з М.Рубачем (дир. Ін-ту історії партії та Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У; див. також Інститут історії партії при ЦК Компартії України –&nbsp;— філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) у спеціально організованій для цього дискусії, а потім, 1931 –&nbsp;— відправили на [[Соловки]], в листоп.листопаді 1937 його стратили.

Систематичні гоніння на М.Грушевського почалися 1930. У берез.березні 1931 його заарештували, хоча невдовзі й відпустили, а в листоп.листопаді 1934 вчений помер у кисловодському санаторії після некваліфікованого хірургічного втручання.

З 2-ї пол. 1930-х рр. основною організаційною ланкою АН УРСР став ін-т. Саме тоді, 1936, було створено й Ін-тІнститут історії України (нині [[Інститут історії України НАН України]]). Перед його співробітниками одразу ж було поставлено завдання підготувати марксистський курс історії України (див. Марксизм в історичній науці), який замінив би вилучені з публічних б-кбібліотек праці М.Грушевського та його учнів. Виконуючи це замовлення, співробітники ін-ту написали "«Короткий курс історії України"» (1940) і взяли участь у складанні двох томів багатотомного археогр.археографічного вид.видання "«Історія України в документах і матеріалах"».

Представники [[Українська інтелігенція|інтелігенції української]], які після утвердження в Україні рад.радянської влади змушені були емігрувати, почали організовувати свої осередки у Відні, Празі (Чехословаччина), Мюнхені (Німеччина) та ін. європ.європейських містах. На поч.початку 1920-х рр. [[Відень]] став осн.основним центром їхньої видавничої діяльності. Тут з'явилися: тритомник [[Володимир Винниченко|В.Винниченка]] "«Відродження нації"», книга [[В'ячеслав Липинський|В.Липинського]] "«Україна на переломі (1657–1659 1657—1659&nbsp;рр.)"», чотиритомник [[Христюк Павло Оникійович|П.Христюка]] "«Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 1917—1920&nbsp;рр."» та ін.

Серед укр.українських істориків-емігрантів особливо продуктивно в галузі історіографії працював колиш.колишній міністр закордонних справ в уряді гетьмана [[Павло Скоропадський|П.Скоропадського]] Д.Дорошенко. Він викладав історію в ун-тах ([[Український вільний університет|Українському вільному університеті]], [[Карлів університет|Карловому університеті]], [[Варшавський університет|Варшавському університеті]]) й одночасно готував та публікував свої студії з історії (бл. тисячі праць, у т.тому ч.числі 2 фундаментальних томи "«Історії України 1917–1923 1917—1923&nbsp;рр."»). Плідно працював як історик і колиш.колишній чл.член [[Українська Центральна Рада|Української Центральної Ради]], проф.професор права [[Яковлів Андрій Іванович|А.Яковлів]]. Мав значний доробок праць з історії та істор.[[Історична географія|історичної географії]] середньовічної України й проф. Варшавського ун-ту [[Кордуба Мирон Михайлович|М.Кордуба]].

Після визволення УРСР від гітлерівської окупації в роки Другої світової війни в Києві відновили свою діяльність Ін-т історії України та Ін-т археології (нині Інститут археології НАН України). Тривалий час вони були єдиними в Україні спеціалізованими н.-д. установами істор. профілю. Різноманітні галузі всесвітньої історії від античності до сучасності розроблялися окремими спеціалістами на істор. ф-тах ун-тів та пед. ін-тів. Від фахівців у галузі вітчизн. історії, якою вважалася тоді винятково "«Історія СРСР"», вимагалося, щоб вони викривали "«буржуазних націоналістів"» і доводили прогресивність приєднання 1654 Гетьманщини до Рос. д-ви, а в пізніші часи й ін. укр. земель до Російської імперії.

У серп. 1947 вийшла постанова ЦК КП(б)У "«Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР"». Провідні вчені ін-ту К.Гуслистий, М.Петровський, М.Супруненко, Ф.Ястребов та ін. звинувачувалися у відродженні "«реакційних вигадок"» В.Антоновича і М.Грушевського. Перед інститутом ставилося завдання розробити схему, тези та текст нового "«Короткого курсу історії України"». Після дискусій, обговорень та узгоджень було підготовлено й видано солідний двотомник "«Історії України"» (т. 1. –&nbsp;— 1953, т. 2. –&nbsp;— 1957). Ця праця аж до кін. 1980-х рр. була еталоном у трактуванні питань вітчизн. історії.

Після смерті Й.Сталіна ідеологічний диктат у галузі гуманітарних наук набув дещо пом'якшених форм, хоч не змінив своєї суті. Розвиток історичної науки в УРСР все більше почав "«прив'язуватися"» до ювілеїв тих чи ін. подій, які моск. влада вважала особливо важливими.

Однією з них було 300-річчя Переяславської ради 1654. До цих роковин факт "«входження"» значної частини укр. земель до складу Росії укр. рад. історики розглядали в контексті трьох можливих варіантів розвитку минулих подій –&nbsp;— приєднання України або до Османської імперії, або до Речі Посполитої, або до Рос. д-ви –&nbsp;— і трактували останнє як "«менше зло"». 1954 це ж саме "«входження"» вони почали називати "«возз'єднанням"» й інтерпретували його виключно як прогресивне явище (побудована на класових оцінках, рад. історіографія в даному разі проігнорувала той беззаперечний факт, що одним із наслідків "«прогресивного возз'єднання"» стало відновлення на укр. землях кріпацтва, знищеного під час козац.-сел. війни). Ювілей сприяв появі багатьох досліджень, серед яких виділялися своєю фактологічною базою монографії О.Компан (1954), І.Крип'якевича (1954, без цензурних купюр –&nbsp;— 1990), К.Стецюк (1954), О.Барановича (1959), Ф.Шевченка (1959). Певну цінність мали, за умови критичного до них ставлення, й зб. архів. документів на цю тему.

Наук.Наукове життя української діаспори в повоєн. роки ознаменувалося утворенням у листоп. 1945 Української вільної академії наук в Авґсбурзі (Німеччина). В черв. 1947 у Мюнхені відновило свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка. Надалі почалася розбудова крайових відділень НТШ –&nbsp;— амер. (1947; Нью-Йорк), канад. (1949), австрал. (1950), європ. (1952). У Мюнхені 1953 постала координаційна рада НТШ (згодом вона перебазувалася до Сарселя поблизу Парижа).

Від квіт. 1949 НТШ почало видавати "«Енциклопедію українознавства" –»&nbsp;— спершу у вигляді оглядових статей (1949–52), потім –&nbsp;— словникових (з 1955). Гол. ред. її укр. і англ. (з 1963) варіантів був В.Кубійович. Англомовна "«Українська енциклопедія"» зробила історію укр. народу доступною для світ. наук. співтовариства та широкої громадськості.

Серед істориків діаспори чільне місце посідала Н.Полонська-Василенко. До війни вона працювала в Ін-ті історії України АН УРСР, а з 1945 стала проф. УВУ в Мюнхені. Серед її найпомітніших праць –&nbsp;— книги "«Палій та Мазепа"» (1949), "«Теорія III Риму в Росії протягом ХVIIIXVIII і ХIХ XIX&nbsp;ст."» (1952), "«Історія Української Академії наук"» (1955, 1957), "«Заселення Південної України в ХVIII XVIII&nbsp;ст."» (1960, у 2-х т.).О.Оглоблин з 1944 був проф. УВУ, а в 1950-х рр. переїхав до США, де очолив істор. секцію УВАН. У підрад. Україні 1930-х рр. він працював над проблемами історії нар. г-ва в 19 ст., а в еміграції коло його наук. інтересів тематично й хронологічно істотно розширилося. Його книги 1950-х рр. присвячені аналізові змісту Переяславської угоди 1654 (1954), укр. історіографії (1957), портретам видатних українців минулого (1959).

З кін. 1960-х рр. в УРСР було взято курс на створення багатотомних узагальнюючих видань. 1967–74 вийшла 26-томна "«Історія міст і сіл УРСР"» (гол. ред. П.Тронько). Підсумки досліджень археологів було підбито в 3-томнику "«Археологія Української РСР"» (1971–75). Ін-т історії об'єднав зусилля багатьох укр. науковців для створення багатотомної "«Історії Української РСР"» (під ред. Ю.Кондуфора). 1977–79 вийшло у світ її україномовне вид. у 8-ми т., 10-ти кн., а в 1981–85 –&nbsp;— російськомовне вид. в 10-ти т.

Істотних результатів досягли археологи В.Баран, С.Березанська, Д.Телегін, О.Тереножкін, О.Черниш та ін. Вдало поєднавши археол. та істор. підходи, П.Толочко підготував і видрукував низку вагомих праць. М.Брайчевський у підготовленому до видання рукопису "Приєднання чи возз'єднання " висловив аргументовані сумніви в слушності декларованих рад. історіографією оцінок Переяславської угоди 1654 (див. Березневі статті 1654). Надрукувати цю працю в СРСР йому не вдалося, й вона побачила світ за кордоном (Торонто, 1972). Після цього М.Брайчевський втратив роботу в Ін-ті археології АН УРСР, а його статті перестали публікувати.

У 1970–80-х рр. завдяки зусиллям укр. діаспори дослідження в галузі історії України в низці ун-тів Пн. Америки набули систематичного характеру. В жовт. 1968 у Гарвардському ун-ті була заснована каф-ра історії України, а 1973 –&nbsp;— Укр. наук. ін-т (див. Український науковий інститут Гарвардського університету). Влітку 1976 при Альбертському ун-ті в м. Едмонтон почав діяти Канадський інститут українських студій. Дослідження з укр. тематики в Гарварді очолив орієнталіст-тюрколог та історик О.Пріцак. В Едмонтоні тривалий час працював видатний дослідник історії укр. політ. думки та сусп. рухів 17 ст. І.Лисяк-Рудницький.

Важливим центром н.-д. роботи в галузі українознавства стало канад. м. Торонто. Тут під кер-вом Є.Штендери та П.Потічного з 1976 було започатковано друкування "«Літопису УПА"» (2002 вийшов черговий, 38-й т.&nbsp;— – "«Архітектура резистансу"». Нині видання архів. матеріалів про Українську повстанську армію під логотипом "«Літопис УПА"» здійснюється не тільки в Торонто, а й у Києві на базі архівів рад. доби).

У післявоєн. десятиріччя в північноамер. ун-тах сформувалося нове покоління спеціалістів з історії України: М.Богачевська-Хомяк, Л.Винар, І.-С.Коропецький, Б.Кравченко, Дж. Мейс, Р.Сербин, Ф.Сисин, О.Субтельний, Р.Шпорлюк, Дж. Хімка та ін.

1983 укр. діаспора в багатьох країнах широко відзначила сумну річницю трагедії голодомору 1932–19331932—1933 років в УСРР. Це підштовхнуло амер. конгресменів створити комісію Конгресу США з розслідування причин і наслідків голодомору 1932–33 в УСРР. З кін. 1980-х рр. в умовах кризи рад. тоталітарної (див. Тоталітаризм) д-ви історія рад. доби стала предметом гострої зацікавленості сусп-ва, яке бажало розібратися у своєму минулому.

Реагуючи на оприлюднені результати роботи комісії Конгресу США з розслідування причин і наслідків голодомору 1932–33 в УСРР, кер-во Компартії України вирішило не замовчувати далі цей страхітливий злочин сталінщини. Укр. історики 1988 дістали можливість вивчити цю "«білу пляму"» та опублікувати результати своїх досліджень.

Найінформативнішим виданням з проблем голодомору 1932–33 в УСРР у ті роки став зб. документів з архівів ЦК КПРС і ЦК КПУ, підготовлений колективом Ін-ту історії партії при ЦК Компартії України (гол. упорядник Р.Пиріг). Можливість публікації вже відібраних до друку документів розглядалася на спец. засіданні політбюро ЦК КПУ в січ. 1990. У цьому ж році "«Політвидав України"» випустив у світ кн. "«Голод 1932–19331932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів"».

Поряд з голодомором 1932–33, голодом 1921–19231921—1923 років в УСРР і голодом 1946–19471946—1947 років в УРСР історики почали вивчати й ін. трагічні події недавнього минулого, правда про які була прихована під товстим пластом фальсифікацій.

У лют. 1989 вийшла постанова ЦК КПУ про формування "«Програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991–2000 1991—2000&nbsp;рр."». У ній ішлося про створення Координаційної комісії, яка мала накреслити заходи для подальшого розвитку істор. досліджень, а також підготувати пропозиції щодо розширення можливостей доступу до архів. джерел та видання й перевидання (у т.тому ч.числі в репринтному вигляді) документів і творчої спадщини видатних укр. істориків минулого. В постанові передбачалося запровадити радикальні зміни у викладанні історії: курс історії УРСР у серед. школах і ПТУ виділявся в окремий предмет, який мав читатися паралельно з курсом історії СРСР. Мін-во освіти УРСР повинно було розширювати чисельність шкіл з поглибленим вивченням історії та суспільствознавства. В провідних ун-тах організовувалася підготовка ф-тів з історії України. Перед відповідними орг-ціями ставилося завдання розробити й видати нові підручники, хрестоматії та книги для читання з вітчизн. історії та історії рідного краю.

Найоб'ємнішим розділом програми був розділ про "«Публікацію джерел з історії України"», він налічував 87 позицій. Серед них –&nbsp;— літописи доби Київської Русі, козац. літописи, Архів Коша Запорозької Січі, Литовська метрика, "«Історія Русів"», пам'ятки укр. філос. думки, описи намісництв і губерній, багатотомний корпус документів "«Протоколи з'їздів і конференцій Компартії України"» тощо.

У розділі "«Видання і перевидання пам'яток української історіографії"» було названо 47 пам'яток 19–20 ст. Серед них, зокрема, усі осн. праці М.Грушевського, включаючи "«Історію України-Руси"» в 10-ти т. (на момент розробки комплексної програми твори М.Грушевського перебували в спец. сховищах і видавалися читачам за спец. дозволом), а також тритомник В.Винниченка "«Відродження нації"» (він теж перебував "«під арештом"»).

В УРСР почали перевидаватися також праці істориків діаспори. Зокрема, побачила світ книга О.Субтельного "«Україна: історія"» (уперше опубл. в Торонто 1988), а також "«Нарис історії України"» А.Жуковського й О.Субтельного (він був створений на основі текстів з "«Енциклопедії українознавства"»). Цією останньою книгою була започаткована українознавча б-ка, яку почало видавати відновлене у Львові НТШ.

Після підтримання громадянами України на всенар. референдумі 1 груд. 1991 Акта проголошення незалежності України історики розгорнули фронтальне вивчення архівів ВУЧК–ДПУ–КДБ. На основі документів у кожній області України почали готувати книги про репресованих. Методичне кер-во цією роботою взяв на себе Ін-т історії України АН України, в складі якого було створено підрозділ регіональної історії (кер. –&nbsp;— П.Тронько).

За рішенням уряду України в кожній області почали укладати "«Книги пам'яті"» (див. "«Книга пам'яті України"») зі списками тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогом.

На поч. 1990-х рр. в АН України (з 1994 –&nbsp;— НАН України) виникла низка нових установ гуманітарного профілю. Деякі з них повністю, а ін. частково зосередилися на розробці істор. проблематики. Це такі установи: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Інститут сходознавства імені А.Кримського НАН України, Ін-т нац. відносин і політології НАН України (з 1998 –&nbsp;— Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Кураса НАН України), Інститут східноєвропейських досліджень НАН України (Я.Пеленський). Ін-т сусп. наук у Львові було перетворено в Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України.

Одним з важливих напрямків діяльності укр. істориків, який набув особливого –&nbsp;— державотворчого –&nbsp;— значення, стало створення підручника з вітчизн. історії. Такий підручник мав бути універсальним, тобто відповідати запитам і вчителів та учнів загальноосвіт. школи, і викладачів та студентів вищої школи, і широкого загалу читачів, які виявляли інтерес до історії України.

Лише в серед. 1990-х рр. провідні вітчизн. історики змогли запропонувати читачам –&nbsp;— кожен у своїй галузі –&nbsp;— нове бачення істор. процесу. Ін-т історії України НАН України опублікував у 1995–96 2-томний універсальний підручник "«Історія України: нове бачення"» (відп. ред. В.Смолій). До створення цього підручника були залучені кваліфіковані спеціалісти, які працювали в самому ін-ті (їх більшість), а також в ін. академічних установах і в держ. апараті.

Невдовзі на основі осн. розділів цього підручника була створена й надрукована 15-томна серія книг "«Україна крізь віки"». За її створення авторський колектив у складі В.Барана, Вік. Даниленка, М.Котляра, С.Кульчицького, О.Реєнта, О.Русіної, В.Смолія, В.Степанкова, О.Толочка та В.Трощинського був удостоєний Державної премії України в галузі н. і т. за 2001.

Наприкінці 1990-х рр. академічні ін-ти підготували низку праць, що істотно поглиблюють наші знання в галузі вітчизн. історії. Зокрема, Ін-т археології видав 3-томну "«Давню історію України"» (удостоєна Держ. премії України за 2002), Ін-т політ. і етнонац. досліджень –&nbsp;— 6-томник з проблем політ. історії України 20 ст.

На поч. 21 ст. склалися екон. умови для організації тимчасових творчих колективів з академічних та вузівських істориків з метою написання й видання узагальнюючих наук. праць. Зокрема, за порівняно короткий час Ін-т історії України НАН України створив цілу низку праць, які підсумовували результати новітніх монографічних досліджень та архів. розшуків. Серед них&nbsp;— – "«Нариси з історії дипломатії України"» (2001), "«Уряди України у ХХ ст."» (2001), "«Політичний терор і тероризм в Україні"» (2002), "«Голод 1932–1933 1932—1933&nbsp;рр. в Україні: причини і наслідки"» (2003), "«Україна і Росія в історичній ретроспективі"» (у 3-х т.; 2004), "«Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія"» (2005), "«Історія українського селянства"» (у 2-х т.; 2006), "«Історія українського козацтва"» (2006) та ін.

* ''Реєнт О. П.'' [http://history.org.ua/?termin=Istor_nauka_v_Ukr_v_19_st Історична наука в Україні в 19 cтоліттістолітті] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160312084318/http://history.org.ua/?termin=Istor_nauka_v_Ukr_v_19_st |date=12 березня 2016 }} // {{ЕІУ|3| }}