Богданівка (концтабір)

Концентраційний табір у Богданівці
Тип	концентраційний табір
Розташування	Румунське королівство, Трансністрія
Координати	47°48′48″ пн. ш. 31°09′23″ сх. д.
Оператор	Румунське королівство
Період експлуатації	1941 - 1944
Кількість загиблих	понад 55 000
Коменданти табору	Модест Йосипеску, Ніколае Мелінеску
Ким звільнений	93-я Миргородська стрілецька дивізія Червоної Армії
Категорії бранців	євреї

Концентраційний табір у Богданівці — концентраційний табір, що був розташований у Голтянському повіті Губернаторства Трансністрія, на теренах, окупованих Королівством Румунії під час Другої Світової Війни. Зараз село Богданівка, Вознесенського району Миколаївської області України. Був створений владою Королівства Румунії для інтернування євреїв з Бессарабії, Буковини та Одеси. Діяв з 1941 по 1942 р.р. За час існування концентраційного табору тут було знищено понад п'ятдесят тисяч бранців.

Окупація Богданівки та створення табору

У 1920 році за рішенням новоствореного осередку радянської влади в Богданівці, на землях колишнього маєтку поміщика Баздирєва було створено радгосп, що спеціалізувався на розведені свиней. 5 серпня 1941 року Богданівку було окуповано румунськими військами, а у вересні того ж року на території радгоспа "Богданівка" створено концентраційний табір.

17 жовтня 1941 року, після захоплення Одеси, Густав Ріхтер, представник Айхмана у Королівстві Румунія, надіслав звіт своєму керівництву, у якому йшлося про те, що Маршал Антонеску віддав наказ про ув'язнення і знищення близько 110 тисяч євреїв з Бесарібії та Буковини у лісах, неподалік річки Буг. План Румунського керівництва передбачав транспортування євреїв на схід, за Буг, і знищення їх за сприяння нацистів на землях новоствореного "Райхскомісаріату Україна". Проте, план було змінено з ряду причин, серед яких: недостатня кооперація з боку нацистських військ, великі втрати румунської окупаційної армії під час облоги Одеси та епідемія тифу, що спалахнула в околицях Голти, внаслідок великої концентрації бранців, що утримувалися в нелюдських умовах.

Перших бранців транспортували з Тирасполя та Бесарабії. Наприкінці жовтня, початку листопада з Одеси пішки було доставлено нових полонених. Знесилених розстрілювали по дорозі. Наступних полонених доставляли вагонами для худоби до Березівки, звідки конвоювали пішки до різних таборів, включно з Доманівкою і Богданівкою. Людей розміщували у загонах або простонеба.

Останню групу бранців було доставлено 18 грудня 1941 року. На цей момент в таборі налічувалося близько 55 тисяч полонених.

Дії місцевої окупаційної влади

Наприкінці листопаду у переповненому таборі у Богданівці ситуація дедалі більше виходила з під контролю. Йосипеску звертається до керівництва губернаторства Трансністрія з проханням направляти нових бранців деінде, проте отримує відповідь, що нові конвої з близько 12 тисячами полонених вже рухаються у бік Богданівки.

Свідчення Мейра (Мирона) Фейнгольда, якого було доставлено до Богданівки конвоєм з Кішінеу:

"Я прибув до Богданівки ввечері 15 чи 18 листопада. Кожне місце, до якого я прямував, було заповнене. Люди сиділи майже одне на одному у свинарниках. Я зайшов до курника і переступив через тіла. Люди сиділи на своїх пожитках, невзмозі поворухнутися. Якщо хтось відлучався хоч на мить, його місце одразу займали. Сотні євреїв вмирали щодня. Нас не годували. Українці з навколищніх сіл приносили до загонів картоплю, цибулю, молоко та вимінювали все це на пару галошів чи штанів... в нас нічого не було.

Богданівка була державною фермою, заповненою євреями. Ім вже нікуди було нас розміщувати. На чатах стояли жандарми. Всюди були місцеві українські поліцаї, дехто вдягнений в залишки радянської уніформи, з радянською зброєю, інші були в цивільному… без будь яких розпізнавальних знаків. Там були дюжини курників, щось на кшталт високих хлівів для свиней, (а також) низькі хліви з маленькими віконцями. Щоб зайти не треба було нагинатися. Всередині простір було організовано як для свиней. Корова могла б стояти. Свиней там в той час не було. Всі адміністративні будівлі радгоспу також були заповнені. Там були десятки тисяч. Подейкували про 80 тисяч, проте ніхто не рахував. Євреї були з Одеси, Березівки та їх околиць, з Бесарабії та Кілії, що прибули раніше. Звідусіль. Щодня багато помирали від холоду, хвороб чи голоду і вони скидали тіла у силосні ями, поки ті не заповнювалися. Було декілька таких складів і євреї мали скидати свої мертві тіла туди. Вони були не взмозі закопувати настільки багато, тож вони кидали їх у місця, де раніше тримали корма для худоби. Була епідемія тифу. Навкруги був ліс... і долина, яка простягалася до води, до Бугу.

Нас не реєстрували. Ми просто безцільно бродили, немов вівці. Жандарми пішли і лишили нас навіть не зареєструвавши. Впала ніч, було холодно, я був втомлений і не мав де притулитися. Я підійшов до якоїсь хатинки і вони спитали хто я?... Я розплакався і відповів, що щойно прибув після місяця в дорозі і що нам нема де розміститися. Вони спитали: маєш "Кнєплах" (гудзик на їдіш). Я не знав що таке "Кнєплах", і вони пояснили мені, що це п'ятирубльова золота монета царських часів. Я пішов до іншої хатинки і ліг біля дверей. Інших людей назовні не було. Вранці я зняв свого шарфа і він був повний вошей. Я отряхнув його."

Вилучення майна місцевою окупаційною владою

На тлі такого становища керівництво Голтянського повіту створило схему хабарів та поборів, за допомогою якої вони відбирали майно у євреїв, що перебували під постійним страхом смерті. Більшісь вилучених статків привласнювалася. В подальшому це призвело до розслідування румунською владою і вироками для деяких учасників злочину - їі звинувачували у розкраданні коштів, що мали бути передані до румунської казни.

На початковому етапі схеми військовий суддя округу Георг Бобей за допомогою Ізі Ландау виявляв заможних євреїв за їх одягом. Спочатку Ізя намагався вмовити бранців добровільно зріктися майна, обіцяючи письмове підтвердження такої передачи, а якщо це не спрацьовувало, їх піддавали тортурам щоб дізнатися чи мають вони коштовності, золото або гроші. Отримані в такий спосіб статки Бобей і Ландау передавали до префектури, сподіваючись отримати винагороду від Румунського національного банку.

Наступним етапом було штучне створення голоду. Йосипеску впроваджує заборону для місцевих мешканців, що обмінювали продукти на майно бранців. Селян б'ють, залякують, відбирають провізію. Відібрані продукти жандармерія табору власноруч продає утримуваним. Після певного періоду впровадженого голодомору Бобеі віддає наказ відкрити пекарню у Богданівці, яка виробляє близько п'ятисот паляниць хлібу щодня, для більш ніж сорока восьми тисяч бранців, що утримувалися в таборі на той момент. Цей "хлібний експеримент" тривав всього кілька днів, проте приніс Бобею і Йоспипеску кілька сотень царських золотих рублів, а також прикраси і інше майно, не зважаючи на те, що більшість бранців була бідною. Паляниця хліба продавалася за п'ять золотих рублів.

Ліквідація бранців взимку 1941 - 1942 р.р.

Перемовини по плану Антонеску з передачі євреїв далі за Буг нацистському командуванню не виправдалися, тож за наказом Антонеску місцевим керівництвом губернаторства Трансністрії було прийнято рішення про знищення більш ніж семидесяти тисяч полонених євреїв, більшість з яких були хворі на тиф. Ці накази були усними, проте окупаційна влада Трансністрії запровадила документарні інструкції з кремації тіл. Йосипеску передав усний наказ своєму ад'ютантові Арістіду Падуре, що відповідав за "єврейські питання" у регіоні. Арістід Падуре віддав письмовий наказ керівнику Доманівського району Васілє Манеску, який, у свою чергу, передав його коменданту жандармів Богданівки сержанту майору Ніколае Мелінеску. Мелінеску був стурбований наказом і відмовився від страти одразу такої великої кількості бранців, за що його пізніше було знято з посади. Раніше він неодноразово піддавав полонених тортурам, змушував їх важко працювати, прилюдно поров батогом чоловіків і жінок, проте цього разу заявив, що ані він, ані всі дев'ять жандармів під його керівництвом, не прийматимуть участь у страті. Арістід Падуре мусив прийняти рішення про використання місцевих поліцаїв для впровадження наказу. У Голті було зібрано сімдесят місцевих поліцаїв на чолі з Афанасієм Андрушиним. 20 грудня 1941 о 9 ранку Андрушин зі своїм загоном прибув до Богданівки і передав нотатку від Йосипеску до Мелінеску про страту бранців і відбір їх майна, що має потрапити безпосередньо до Йосипеску. Нотатку було наказано знищити. Проте, Мелінеску зберіг її і в 1943 році передав судові, що розглядав справу про підозру у розкраданні державних коштів Румунського Королівства. Місце страти було обрано в 2-3 кілометрах від табору, біля ярів на берегах Бугу. Перед початком більшої акції було здійснено меншу акцію безпосередньо у таборі: під керівництвом Манеску поліцаї наказали усім дітям, літнім людям, тим, хто не міг, або майже не міг рухатися, зібратися у стайні. Всього було чотири таких стайні, де розмістилися від 4 до 5 тисяч людей. Стайні було замкнено, обкладено сіном, облито бензином і підпалено - вони згоріли майже миттєво, ніхто не врятувався. Це сталося 21 грудня, у останній день Хануки. Такий метод використовувався румунською окупаційною владою вже не вперше - у такий же спосіб, у жовтні 1941 року було знищено людей у Одесі. Тих бранців, що лишилися у таборі, почали виводити з загонів, і групами по 300-400 осіб гнати в бік Бугу, до обраного місця страти. Перед знищенням полонених змушували зняти весь одяг, віддати усі прикраси, виривали, або ж просто прикладами гвинтівок вибивали, золоті зуби. Після цього бранців ставили на коліна на краю яру групами по п'ятеро і розстрілювали у потилицю. У випадковий спосіб було обрану групу з приблизно двохсот полонених, які мусили скидати тіла в яр. З цих же людей пізніше було сформовано команду, яка мала спалювати тіла. Винищення полонених відбувалося щодня до 24 грудня, коли окупаційне керівництво дозволило зробити перерву на свята. Але 28 грудня вбивства розпочались знову і тривали до чергової перерви 31 грудня. Останні масові страти відбулися з 3 по 9 січня 1942 року. НДК СРСР також наводить свідчення про керівництво стратами декого "німця Гегеля", проте свідчення інших виживших наголошують на тому, що дана акція було повністю реалізована місцевими поліцаями за сприяння румунської окупаційної адміністрації.

1942 - 1944 р.р.

Після масових вбивств бранців місцеве населення, особливо вночі, навідується до Богданіки у пошуках вцілілого майна страчених євреїв. Поліцаї, що займались знищенням полонених, ховали прикраси, золото і гроші, які відбирали у жертв в останні моменти перед стратою, від жандармів, поверталися щоб відкопати коштовності. Румунські жандарми ж поверталися до небагатьох вцілілих євреїв у таборі, вимагаючи в них залишки майна. З моменту масових страт у Богданівці територія радгоспу майже не використовується у якості табору, радше як гетто, де проживають вцілілі бранці, яких залучено до команд, що проводять спалення тіл та до обслуговування окупаційного гарнізону. Основні потоки нових інтернованих євреїв направляються до Березівки, Доманівки та Акмечетки.

Звільнення Богданівки

Навесні 1944 року, відступаючи від Дніпра, німецько-румунські окупаційні війська намагалися закріпитися на берегах Південного Бугу. В брезні передові частини 3-го Українського фронту — війська 57-ї армії вийшли на лівий берег Південного Бугу. Першими форсували його розвідники 1292-го стрілецького полку на чолі з капітаном І. П. Пухальським. До 28 березня точилися бої за Богданівку і прилеглі до неї села, в яких особливо відзначився особовий склад 93-ї Миргородської стрілецької дивізії (командир генерал-майор А. Я. Крузе).

Наслідки для окупаційного керівництва та колаборантів

• Маршала Йона Антонеску засуджено до пожиттєвого ув'язнення Народним Судом у Бухаресті 1945 року
• Модеста Йосипеску засуджено Народним Судому у Бухаресті 22 травня 1945 року до страти за "національну катастрофу". 1 червня 1945 вирок змінено на пожиттєве ув'язнення
• Арістіда Падуре засуджено Народним Судому у Бухаресті у 1945 році до страти. Вирок змінено на пожиттєве ув'язнення
• Ніколае Мелінеску засуджено Народним Судому у Бухаресті у 1945 році до страти. Вирок змінено на пожиттєве ув'язнення
• Ізю Ландау засуджено Народним Судому у Бухаресті 1945 до п'яти років ув'язнення

Перелік додаткової літератури

• Geoffrey P. Megargee, Joseph R. White, Mel Hecker. ENCYCLOPEDIA OF CAMPS AND GHETTOS, 1933–1945 / The United States Holocaust Memorial Museum. — Bloomington, Indianapolis : Indiana University Press, 2018. — 611-612 с. — ISBN 978-0-253-35328-3.
• Ancel, Jean. Transnistria, vol. I-III. — București, 1998.