Прочитала першу книгу десь за 12 днів. Застрибнула у це читання й проковтнула. Підсумки про роман треба підбивати після трьох книг, але наразі точно зПрочитала першу книгу десь за 12 днів. Застрибнула у це читання й проковтнула. Підсумки про роман треба підбивати після трьох книг, але наразі точно знаю, що цей текст мене здивував і вразив. А головне — нагадав, чому я обрала для себе саме українську філологію. Переконана, що це бличкучий роман світового рівня. ...more
Прочитала (а подекуди перечитала) оповідання Тютюнника з великою радістю. Останній текст мав би бути першим: це автобіографія, яка пояснює природу цьоПрочитала (а подекуди перечитала) оповідання Тютюнника з великою радістю. Останній текст мав би бути першим: це автобіографія, яка пояснює природу цього автора, звідки виростає цей Едипів косплекс (захоплення батьком і обережного й відчуженого ставлення до матері). Звісно, було б вульгарно ототожнювати автора з його героями, але у кожному щось від Тютюнника знаходиш (передовсім тому, що хочеш знайти, щоби собі щось пояснити).
Тютюнник належить до авторів повоєнного покоління, тому дозволяє нам уявити, якою, зокрема, буде література, коли ці діти, які ходять із уроків в укриття, виростуть, яким буде суспільство, про що говоритимуть. Але це буде колись, до нього ще треба дожити, необхідна дистанція сприйняття і осмислення війни.
Тютюнник пише про дітей і молодих людей, його герої — це хор травмованого покоління. Цікаво, що попри те, що це твори про дітей, вони не для дітей (принагідно зауважу, що «Климка» я так і не зважилася перечитувати, ще не достатньо, мабуть, виросла, щоб знову повертувати у цей текст-дитячу травму).
Ще одне узагальнення — у тексті багато любові, яку герої й героїні не відчувають, любові недоданої, непроговореної, неотриманої, любові з образою, любові утаєної.
Якщо спрощувати, то: «В сутінки» — про хлопчика, який так і не зміг пробачити матері, що зрадила батьку-військовому. «Оддавали Катрю» — про весілля Катрі, на якому не було щасливих людей. (Гарно почитати, а потім послухати подкаст «Палітурка», у якому Саша Михед аналізує цей текст) «Син приїхав» — про конфлікт міста-села. «Сито, сито…» — про надію, яка жевріє до кінця. «Три зозулі з поклоном» — текст, який я читала увосьме, але лиш зараз зрозуміла, що він насправді про потребу памʼятати.
Найбільше мене здивувала повість «День мій суботній», бо я ніколи не думала про Тютюнника як про творця «київського тексту». А тут — один день із життя персонажа, який приїжджає із села у місто, але бачить його недоліки, розуміє, що тут працюють інакші правила міжлюдської взаємодії. Чи залишиться він у місті? Навряд. Бо бачить перспективи й поза його межами. Хоча Києвом він, безумовно, захоплюється. Це був неймовірно цікавий читацький досвід!...more
«Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» — повість Гарбіеля Гарсіа Маркеса, яку я прочитала у перекладі Віктора Шовкуна у «Всесвіті» (11, 198«Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» — повість Гарбіеля Гарсіа Маркеса, яку я прочитала у перекладі Віктора Шовкуна у «Всесвіті» (11, 1981).
Це дуже майстерний твір, у якому за 50 сторінок розгортається життя маленького містечка, протягом одного фрагменту ранку і потреби цей фрагмент відтворити. Майстерність Маркеса пізнається і на довгих дистанціях, і на коротких забігах. Я думаю, що за емоційною напругою цей текст лідер, бо із першого речення ти знаєш, чим цей текст закінчиться, але для того, щоб зрозуміти всю глибину трагедії й межі абсурдності, проемпатувати треба подолати 50 сторінок.
Одного дня сталося вбивство Сантьяго Насара. І виявилося, що усе містечко знало заздалегідь, що вбивство готується, однак ніхто не попередив Сантьяго, не вберіг, не спробував зупинити убивць. Усі зняли із себе відповідальність, бо так каже неписаний закон суспільства, а тому так має статися. Хроніку пише друг Сантьяго, який через два десятиліття у кілька підходів намагається відтворити той ранок, скласти маршрут, розгледіти деталі як-от підкинута записка, збіг із випадоково відчиненими чи навмисне зачиненими дверима, відповісти на численні запитання «чому» щось було або не було зроблено, почути виправдання тих, хто проігнорував попередження про убивство, почути аргументи тих, хто свідомо змовчав, зрозуміти тих, хто відпустив Сантьяго на зустріч смерті. Мені подобалася метафора історії, яку хочеться скласти: «зібрати з безлічі скалок розбите здеркало памʼяті».
Хроніка відтворює події, розставляє фігури на шаховій дошці, пропонує ланцюжок доль, випадків, мікро катастроф, які чіпляються одна за одну, та нагадує — у суспільствах існують конвенції й незважаючи на раціо чи критичне мислення цих конвенцій треба дотримуватися. Тобто усі знали, але ніхто нічого не зрозбив, бо всі погоджувалися із суспільним устроєм, що так має бути. «Слідчий був такий приголомшений загадкою, з якою йому випло зіткнутися, що багато разів збивався на ліричні відступи, протипоказані в його професії. Він просто не міг збагнути, як життя могло нанизати на один ланцюг стільки випадковостей, немислимих для літературного твору, щоб сталося вбиство, про яке всі знали заздалегідь».
Я думала про те, а що нас цікавить у художніх творах, які розплутують загадку чи інтригують. Або навіть не так: що нас цікавить у добрій літературі й як ми розуміємо, що вона добра. Бо ж не у розгадці суть, навіть не у шляху до істини, а у запитаннях, які ми формулююємо у процесі читання до себе. Запитання, які складаються у речення.
Дві цитати, які хочу залишити на згадку: — «за роботою зуміла досягти забуття» — «мені було важко визнати, що життя може кінчатися так банально, так нагадувати погану літературу»...more
Прочитала цей роман вперше і була вражена. Тобто я ніби розуміла, чого чекати від Маркеса, але я не підозрювала, що це щільне плетиво тексту зробить мПрочитала цей роман вперше і була вражена. Тобто я ніби розуміла, чого чекати від Маркеса, але я не підозрювала, що це щільне плетиво тексту зробить мене своєю полонянкою. Звісно, тут заслуга й перекладу Віктора Шовкуна (у виданні «Критики» текст називається «Кохання в час холери» і мені так добобається більше). Я думаю, що всі деталі мають значення: листівка, яка була закладинкою — робота Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях»; пора, коли я це читала — найспеконтіші літні дні. У романі місто плавиться від сонця, а у героїв сієста — і у мене (майже) те саме; особливий романтичний стан, який хочеться розділити із закоханими персонажами.
Це роман про Карібське узбережжя й місто, у якому багато «схиблених від кохання». Це роман про саме життя з побутовими деталями і сумнівами, народженням дітей, кризами, переїздами, першими втратами і останніми успіхами, пошуками самоідентифікацїі. Але про кого ця книжка? Вона має множиність яскравих важливих головних і цілком пересічних вторинних персонажів, які своїми життями, рішеннями, захопленнями і навіть смертями у різні способи показують нам, читачкам і читачам, якими відтінками значень наповненне поняття «кохання». І тут Маркес повсякчас нам нагадує, що симтоми кохання і холери — подібні.
У центрі троє — Ферміна Даса, Флорентіно Аріса та Хувенал Урбіно. Ми знаємо про цих персонажів все (або майже все) і розуміємо, що між цими трьома утворився любовний трикутник, однак самі вони цього остаточно так і не зрозуміли. Маркес пропонує захопливу гру, коли пускає нас у кожну комірку душі, але водночас й тримає на відстані музейних експонатів.
Мій улюблений персонаж — доктор Хувенал Урбіно. Я хочу перечитувати про нього і забрати його із собою. Він вразив впорядованістю свого життя; визначеним ритмом і послідовністю дій (мабуть тим, чого бракує мені); смаками у їжі й музиці; інтересом до культурного життя й мистецьких новин; як і що він читає; як організований його побут; багатогранність й водночас наповненість особистості.
Мені сподобалися й стосунки доктора з дружиною, бо вони «жодної хвилини не могли прожити одне без одного чи не думати одне про одного», а останні слова Урбіно: «Один Бог знає, як я тебе любив». Натомість вона: «благала Бога, щоб дав йому хоч одну мить, щоб він не відійшов, не довідавшись, як любила вона його, попри їхні взаємні сумніви, і відчула неподолане бажжання розпочати життя з ним наново від самого початку, щоб висловити йому все доти невисловлене й зробити по-доброму те, що в минулому вони робити не так як слід». У їхніх стосунках було багато труднощів, але власне це теж про відтінки кохання. Бо «на цьому світі немає нічого важчого, ніж любов».
Дуже життєствердні слова (які хочеться виривати з контексту Маркеса і поміщати у свій): «Цей мій світ, сказав він собі, світ сумний і гнітючий, але сюди помістив мене Бог, і тут я повинен лишитися»...more
Прочитала першу частину трилогії, насолодилася, вирішила, що цієї ностальгії достатньо. Вперше читала цей текст у 8 років. Було літо, було тепло, у меПрочитала першу частину трилогії, насолодилася, вирішила, що цієї ностальгії достатньо. Вперше читала цей текст у 8 років. Було літо, було тепло, у мене не було сільського дитинства, але я готова була усим перейнятися і все зрозуміти, ми з мамою поїхали в санаторій лікувати мій гастрит і я читала про корову Контрибуцію й Яву, який став Робінзоном Кукурузо (за кілька років опісля історія Робінзона Крузо вразила мене так, що якийсь час я всюди носила за собою косметичку із набором найважливіших на безлюдному острові речей). У мене була окрема книжка лише з першою частиною, тож і зараз не маю потреби читати більше. Тоді було літо й зараз літо — от вона територія безпеки і комфорту, коли зовнішній світ тисне.
Важливо зауважити, що я читала з того видання, яке мама купила відразу по прочитаній першій частині на початку 2000-х й це видання «Веселки», тобто стара, рядянська версія. У 2004 «А-ба-ба-га-ла-ма-га» перевидала редагований автором без «ідеологічних нашарувань» варіант. Саме тому інша причина, чому зупинилася лише на першій частині, — мені все ж складно продиратися крізь текст із ветеранами Другої світової, згадками про фашистів, мріями підкорити космос, піонерськими піснями й політінформацією. Я читала й залишала по книжці позначки, що все це «к», тобто контекст 1960-х. Цікаво читати це сьогодні через призму знання історії, контекстів й критичного мислення і розуміти, з чого ми сміємося й подекуди насміхаємося.
Це текст про дружбу і стосунки з другом (які не завжди здорові, будьмо чесними, бо Павлуша відверто захоплюється Явою й подекуди відчуває свою вторинність щодо Яви), про відсутність батьків, про пошук пригод. Мені сподобалося виписувати із цього тексту (не) реалізовані проєкти Яви і Павлуші, бо не все їм вдавалося, не кожну ідей вони доводили до кінця, не кожна була реалістичною. Це про динаміку, властиву дитинству — захотіти/перехотіти, взятися/покинути, перемогти/програти, мріяти/ще раз мріяти. Так багато фраз, які хочеться виписувати, цитат, які хочеться залишити з собою: «І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з каляскою»; «Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник!» ...more
«Бунт речей» — моє перше знайомство із Сарамаґу-автором малої прози. Мені сподобалося. Зокрема тому, що книжка про диктатуру. Перекладачка Інна Білоно«Бунт речей» — моє перше знайомство із Сарамаґу-автором малої прози. Мені сподобалося. Зокрема тому, що книжка про диктатуру. Перекладачка Інна Білоножко навіть свою передмову (а це справді важливий текст, який передує заглибленню в історії Сарамаґу, налаштовує, й навіть більше — застерігає) так і назвала «Бунт проти диктатури». Автор майстерно працює з темою: у кожному з текстів він показує ту чи іншу грань диктатури: чим вона була, є, може бути, яких безумних реальних й метафоричних форм може набувати. Тим, хто любить тексти про диктаторів — раджу, а я до таких точно належу (навіть хотіла магістерський диплом писати про диктаторські романи — так мене ця тема захоплює).
Книжку відкриває епіграф з Маркса і Енгельса: «Якщо людину формують обставини, то обставини мають формуватися людяно». Однак ані людяність, ані обставини не є ключовими словами для розуміння цієї збірки, головним, як мені видається, є слово — тривожність. Кожен із персонажів й обʼєктів тривожаться, непокояться, вони переминаються з ноги на ногу в очікуванні чи нетерплячці, у страху й непевності, що все (про що би не йшлося) вдасться. Диктатура — це ж про тривожність: і з боку диктатора, і з боку тих, хто підкорюється, і зі сторони системи, яка здійснює контроль.
Перший текст найскладніший — він про стілець, із якого має впасти Антоніу Салазар (не спойлер, а історичний факт: він справді упав зі стільця, травма, два роки життя в омані, туди-сюди, вмер і Португалія вільна). Тут і детальний опис самого стільця й момент падіння, розтягнений у часі. До речі, ця збірка — ідеальний набір сюжетів для короткометражок. Вона кінематографічна, у ній великий простір для візуальних рішень і технічних прийомів.
Другий текст «Ембарґо» про чоловіка з панічною атакою: він їздить вулицями міста, скуповуючи бензин й тривожно (!) поповнюючи запаси бензину в баку, хоч лити те паливо немає куди, але він панікує, він боїться залишитися без пального. А може боїться вийти з машини? А може не він керує машиною, а вона ним? А може все це несправедливо — ці черги й обмеження? А може-може-може, а може його тримає система?
«Рефлюкс» — про диктатора, якому потрібно, щоби всі мертві лежали в одному місці, щоби він не бачив смерті, щоб вона його не переслідувала й не переходила йому дорогу. Проєкт схожий на «Долину полеглих» в Іспанії — меморіал, який почали зводити за ідеєю Франциско Франко.
Текст «Речі» найвлучніше пояснює нам назву збірки «Бунт речей», бо речі й справді зчинили бунт — вони почали зникати, не виконувати своїх функцій, дестабілізувати місто, яке звикло до впорядкованого й категорізованого життя. Бунт речей створює хаос на вулицях, він підриває авторитетність влади, він змушує меншканців міста не вірити сусідові чи зустрічному. Але з чого виростає цей бунт? Я до цієї збірки підступалася кілька разів. Бо читати «Стілець» у метро й автобусах було поганою ідеєю — це оповідання вимагає зосередженості й концентрації, воно не розважатиме, воно змушуватиме повсякчас перебувати у читацькій напрузі, щоби бачити як автор витворює цей момент падіння стільця, протягом 30 сторінок. Водноча останні два тексти «Кентавр» і «Відплата» так мені й не відкрилися. Припускаю, що потрібно знайти ритм, час і місце й повернутися. Радість збірок оповідань у тому, що можна піддатися логіці автора чи авторки, упорядника чи упорядниці, або ж рухатися навмання. ...more
«Синя Борода», можливо, мій улюблений роман Курта Воннеґута. Звісно, я ще не прочитала всі тексти класика, але вже можу складати власний рейтинг. І «С«Синя Борода», можливо, мій улюблений роман Курта Воннеґута. Звісно, я ще не прочитала всі тексти класика, але вже можу складати власний рейтинг. І «Синя Борода» впевнено обійняла перше місце. Через легкість й дотепність, тому, що цю книжку не хочеться відкладати, з цим сюжетом хочеться бути ще і ще, він манить і затягує.
Це книжка-автобіографія, у якій художник Рабо Карабекян фрагмент за фрагментом складає пазл власної біографії. Він пише епізод, а потім щось його відволікає, а потім він повертається назад до основної оповіді, а далі якісь міркування відтягують його увагу, а ще розповіді про друзів-письменників й друзів-художників, тих, хто впливав безпосередньо чи опосередковано на світовідчуття Рабо.
Якось Рабо зустрів на пляжі жінку-письменницю Цірцею, яка спровокувала його (але зрештою він зізнається, що прагнув такої провокації, а її компанія дає йому відчуття життя) зайнятися нарешті чимось корисним… і написати про своє життя. Він ведеться на цю провокацію й крок за кроком намагається зрозуміти, а що ж з ним відбувалося протягом 70-ти років. Тож ця автобіографія – це: - спроба поміркувати про батьків-еміґрантів, які втікали від геноциду вірмен й так і не стали своїми в Америці; - міркування про усвідомлення себе вірменином поза батьківщиною і мовою; - шлях хлопчика, який мріє бути художником, до вчителя й інструментів, до визнання й винагороди; - доля художника-авангардиста, якого так і не зрозуміла власна родина, але якому хотілося безупинно творити і знаходити способи говоріння; - дім колекціонера сучасного мистецтва, який одноосібно насолоджувався своїм багатством, бо ніхто не міг сповна оцінити унікальність робіт та винятковість колекції; - страх самотності й самотність, неможливість бути з іншою людиною і усвідомлення, чому інші люди не можуть бути з тобою (не лише у шлюбі, хоча і там теж); - привид Другої світової, який повсякчас нависає над тим, хто бачив перемоги, поразки і полон (за ініціативою Рабо зʼявився цілий камуфляжний підрозділ, бо краще ніж художники ніхто не впорається із цим заваднням: «Ми так добре робили камуфляж, що половину того, що ми ховали від противника, і до сьогодні ще не знайшли!»); - можливість поставити питання про те, що таке мистецтво і доки художник може називатися художником, якщо не займається мистецькою практикою («Вона ніколи не бачила, щоб я малював, — бо я гадав, що відмова від малювання і всього, що я знав про живопис, дасть мені магічний ключ, завдяки якому я зроблюся серйозним художником»).
У героя казки про Синю Бороду була кімната з секретом, а у Рабо Карабекяна секретів дуже багато і більшість з них ми так і не розгадаємо. Чому? Бо оповідач сам Рабо, але чи можемо ми йому довіритися? Це зовсім не спойлер, що він зрештою відкриє для Цірцеї свою картопляну комору, бо спойлером було би, якби я розповіла, що ж там усередині за твір (це відкриття – вишенька на торті життя Карабекяна, вишенька, яка була з ним завжди).
У книжці є багато гарних візуальних рішень, які пропонують ще один шар метафор. Колба на обкладинці наповнена синьою фарбою (сейтін-дюра-люкс), бо остання «важлива» (і прекрасна, і ганебна) робота Карабекяна – «Віндзорський синій номер сімнадцять» (це назва фарби і водночас суто роботи), банки синього ніколи не завершуються, їх навіть у самій книжці вдосталь. А ще у колбі з обкладинки безліч іграшок, якими була наповнена майстерня Дена Ґреґорі – славетного художника, на якого взорувався Карабекян, у якого він вчився, якого він боявся, якого він прагнув перевершити.
«Вона каже, що художникам слід наймати письменників, які вигадували б назви для їхніх картин. Ось назви картин, що висять у мене на стінах: «Опус номер дев’ять», «Синій і палений помаранчевий» тощо. Моє власне славетне полотно, якого більше не існує, мало розмір аж шістдесят чотири фути завдовжки і вісім футів заввишки і прикрашало вестибюль штаб-квартири компанії GEFFCo на Парк-Авеню, і називалося воно просто «Віндзорський синій номер сімнадцять». Віндзорський синій — це був відтінок фарби сейтін-дюра-люкс, прямо з бляшанки. — Назви не повинні бути комунікативними, — сказав я. — Який сенс жити, — відрекла вона, — якщо ви не збираєтеся здійснювати комунікацію?» ...more
Збірка оповідань, у якій кожен текст ставить інше запитання до базових запитань, ставить під сумнів людську прошивку, присіпується до того, що таке стЗбірка оповідань, у якій кожен текст ставить інше запитання до базових запитань, ставить під сумнів людську прошивку, присіпується до того, що таке стосунки, хто така людина, чим є правда і мова. ...more
Не могла припустити, що Гео Шкурупій виявиться таким іронічним у деталях, легким у читанні та водночас вертким на сюжетному рівні. Це, можливо, на якиНе могла припустити, що Гео Шкурупій виявиться таким іронічним у деталях, легким у читанні та водночас вертким на сюжетному рівні. Це, можливо, на якийсь час буде моїм улюбленим текстом наших 20-х.
5 пунктів про захват: 1) Мене на стільки захопив текст, що я навіть погодилася зіграти у гру від видавництва «Віхола» й відірвала від клапану (обкладинки) фраґмент, який із цитатою, який має слугувати закладинкою.
2) У тексті не аж так рясно розкидані «київські» місця, але я їх (про всяк випадок) все одно позначаю, бо такі цитати актуальні завжди.
3) Поки читала, то думала, що за 100 років нічого не змінилося (ніби щоразу треба собі про це нагадувати), бо подекуди наші розмови про війну за обідніми столами й на кухнях у глибокому тилу дуже схожі на ромови героїв Шкурупія часів Першої світової.
4) У другому розділі на вечірку в професорському домі збирається таємне товариство «Священний лотос», яке тихо перешіптується у напівтемряві покоїв, бо має на меті провести спіритичний сеанс (кого ж викликати? Наполеона? Пушкіна?): «Великий портрет Анни Безант — теософського теоретика і просто гладкої бабулі, що замотала себе хмарою білого серпанку, — докірливо поглядав на це товариство. Воно не могло серйозно поставитись навіть до такої дитячої розваги, як спіритичний сеанс».
5) Із розвʼязкою роману не поталанило (1930-й рік, гайки закручуються), але натомість пощастило з кількома кульмінаціями (кожен і кожна можуть визначити власну). Для когось важливішою у цьому тексті буде Жанна, для когось - студент Бойко, а хтось зосередиться на антагоністі поручнику Голубʼятнікову. Моральні вибори, конфлікти, бентежні революційні душі, жорстока війна, ідеали та їхнє руйнування — усе захоплює....more
Оповідь про "Собаку Баскервілів" я у школі не читала. Оминала її через: обсяг, який мене лякав (хоча збірки оповідань і були грубішими), а ще через заОповідь про "Собаку Баскервілів" я у школі не читала. Оминала її через: обсяг, який мене лякав (хоча збірки оповідань і були грубішими), а ще через залякування з боку дорослих, що це дуже-дуже страшний текст. І от я вирішила закрити цей гештальт.
"Собака Баскервілів" дає простір для того, щоб Вотсон показав себе добрим другом, вправним учнем великого майстра, спостережливим і комунікабельним чоловіком. Цей текст більше, ніж інші, нагадує: саме Вотсон оповідає нам історії, його щоденники й листи, його зрадлива (чи старанно зафіксована) памʼять дозволяє нам складати пазлики історії. Собака Баскервілів виявилася страшною й напруженою, аж упритул до розвʼязки ми не знали, хто ще загине на цих болотах і в цьому тумані. ...more
Ці оповіді справили на мене неймовірне враження у 6 класі, коли я виявила, що є персонаж (звісно, тоді на стать я не зважала, мені йшлося про певний тЦі оповіді справили на мене неймовірне враження у 6 класі, коли я виявила, що є персонаж (звісно, тоді на стать я не зважала, мені йшлося про певний типаж, набір особистих якостей та професійних рис), на якого можна взоруватися. Голмс довго був моєю рольовою моделлю. Мені подобалося, що для нього людський мозок - це горище, подобалося, що він прагне бути вкурсі всіх новин, тому старанно читає газети (у батьків на шафах досі лежать підшивки газет, які я також збирала, щоб бути як Голмс і мати підказки під рукою). Голмс непересічний і зауважує деталі. Цієї зими захотілося повернутися до тексту. Я їхала в Лондон, була втомленою і потребувала безпечного світу, в якому буде достатньо добре, щоби там захотілося залишатися якомога довше. Голмс і Вотсон, кримінальний Лондон, постійна напруга і цікавезні історії, які я ніби памʼятала, проте деталі затерлися у памʼяті, змушували із захватом гортати сторінку за сторінкою. Як він це робить, як це цікаво, який же Голмс фрік. А потім я пішла на Бейкер стріт 221Б, у музей Голмса, у відтворений світ (але хотілося вірити, що все ж не відтворений, а збережений, бо детектив тут справді жив, бо це було його лігво, сюди приходили клієнти, тут він курив і думав, це все занадто реальне - й історії, які живуть у памʼять, і образ зіграний Камбербетчем, і ця оселя з безліччю дрібниць і цілком собі реальною місіс Худсон). Словом, читацька ностальгія накрила мене і полонила.
Цитата, яку хочеться залишити на згадку про цю пригоду: "Щоб освічена людина в дев'ятнадцятому столітті не знала, що Земля обертається круг Сонця, - такому незбагненному фактові я просто не міг повірити"....more
Це, мабуть, мій улюблений роман Курта Воннеґута. Воннеґут пише про дивовижне майбутнє. Проте воно лиш нагадує: цей світ не змінився. Автори науковоїЦе, мабуть, мій улюблений роман Курта Воннеґута. Воннеґут пише про дивовижне майбутнє. Проте воно лиш нагадує: цей світ не змінився. Автори наукової фантастики ставлять питання: чи переможуть технології людину? Воннеґут відповідає — ні, бо технології підпорядковуються потребам людини.
У романі «Сирени Титана» йдеться про часи між Другою світовою війною і Третьою Великою депресією: люди встигають колонізувати Марс, а потім організувати марсіанське вторгнення, щоби підкорити Землю; людям стирають памʼять, щоби вони не памʼятали зайвого, а дихати в космосі можна без використання легень; воїни, яких контролюють через передавачі у головах здатні на відчайдушні вчинки; а освоєння Меркурія й Титана — не туманна перспектива, а близьке й достяжне.
Малахія Констант (він же Вуй, ну, дядько, вуйко)— мільйонер, який втрачає памʼять і стає солдатом Марса, а потім повертається на Землю як космічний приблуда, пришестя якого — майже біблійна заповідь. Вуй не знає хто він, чому і де, але інтуїтивно відчуває, що відповіді знайти необхідно, відповіді усе пояснять.
Воннеґут любить людей, Воннеґут дає шанс на щастя всім. Навіть Вуєві, який нічого про себе не знає, навіть істотам гармоніумам, які налипають на стіни печер Меркурія, навіть натовпу, який вірить у антицеркву. ...more
Loading...
